*********************************************

Нотатки паладина

Заспів

Ламалися і ребра і списи,

І між собою гризлися корони.

А суходолом правили зубці

Фортець берегової охорони.

І день у день псував старе вино

Знайомий всім залізний присмак крові.

Злітались круки. Крукам все одно –

Що лицарі Аллаха, що Христові...

І завжди поруч, завжди віддаля,

На сотні гін, куди б не кинув оком –

Лежала повойована земля

Окраденим, пустим Господнім Гробом.

Невідправлений лист

Свята Земля – свята на свій копил.

На свій копил... Послухайте, абате!

Радійте, що не змушені ковтати

Її сухий, безбарвно грішний пил.

Втішайтеся, що вповні літ і сил

Вам, вчений і люб’язний брате,

Не випало нагоди порівняти

Чисельність війська з кількістю могил.

На свій копил – відсутністю прочан,

Яким тут справді нічого робити,

Солоною водою із корчаг.

І тим, про що не хочу говорити.

Ні матір кликнути, ні кинути меча.

А ні вперед, а ні назад ступити.

Знамення

Ніхто не бачив коней.

Самі сліди, сліди... -

Відбитки потойбіччя,

Пекельний знак біди.

Від Заходу до Сходу,

Невидимі, стрімкі

Крізь ніч, міста і броди

Вони текли, текли...

Крізь табір сарацинів,

Крізь наш безмовний стан...

І більшало померлих

Від гладу, мору, ран.

І затуляли вуха

Від стогону землі

Кіннотники, піхтура

І браття-королі.

Три дні молили Бога,

Благали всіх святих.

Три дні курився ладан –

Ніхто не допоміг!

Три ночі воскресали

Загиблі вартові.

Ніхто не бачив коней...

Лише сліди в траві.

Покоління

Покоління молодших синів,

„Дездечадо” – обділені чада.

Войовнича порода ченців

Чи побожний різновид солдата?

Щоб привчалися їсти з ножа,

Нам в дитинстві підрізано крила.

А від так - невмируща душа

Невід’ємна від смертного тіла.

А від так не судилось знайти

Ні спасіння, ні власного дому.

І від себе самих не втекти

Крізь вузеньку шпарину шолома.

***************************************

Олена чекає

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.

Додому, додолу різдвяний вертається сніг.

Олена чекає. Годинник вимірює втому

Кімнатної площі, де спогадів спокій одбіг.

Притлумлено барви, притінено тишу. Чеканням

І змовою сходин новітній позначено рік.

Олена чекає. Під сплески жаги, під вагання

Годинам і днинам самотності втрачено лік.

Небавом згасає лакована шибка ікони –

Сумує Пречиста. На схилку змарнованих свят

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.

Зіщулився всесвіт, аж врізався в плечі халат...

Подруги

Колись одружите дітей,

Якщо вони не будуть проти.

Щоб під базікання гостей

Старі забулися гризоти.

Коли ж спочинуть молоді,

І по кутках застигне тиша,

Приплине "хлібом по воді"

Усе, про що в листах не пишуть:

Сумні та радісні роки,

Розлуки й виплакані сили,

Коханці та чоловіки,

Що вас любили й не любили...

А поки – рівно б’ється пульс,

Хоч інколи підводять нерви,

Зросте малеча, і чомусь

Весь час дорожчають конверти.

Така собі думка

На вітер помножиться вітер.

На листя помножиться лист.

Як стримано може бриніти

На досвід помножений хист.

Ніякої магії слова –

Сама неприкаяна міць.

Так будить нудьгу вечорову

Далекий переклик зигзиць.

Так грають для себе музики,

Коли відбуяли свята,

І часом прописані ліки

Готує осіння сльота.

Так ділять останню скорину

Та пізньої мудрості сіль.

На днину помножують днину.

На болі помножують біль...

Мы отныне теперь и здесь:

Блажэнный Вадим. Пульс безжизненных страстей

http://novlit.ru/blazhenniy

Бледнов Сергей. Косточки вишни

http://novlit.ru/blednoffsergei

Видеоканал ЧЕГО ЖЕ РАДИ на Rutube

http://chornysv1.rutube.ru

Гирлянова Ирина. Слоны и не только

http://novlit.ru/girlyanovaira

Гонтарева Людмила. Дрессировка мужчины

http://novlit.ru/ludmilagontareva21

Гонтарева Людмила. Мы войну объявим только завтра

http://novlit.ru/ludmilagontareva2

Гонтарева Людмила. Я была три тысячи лет вперёд

http://newlit.ru/~gontareva/4166.html

Грибанов Анатолий. Шествие по ночному городу

http://novlit.ru/gribanovanatolyi1

Грувер Аня. Всё запредельно

http://novlit.ru/anyagruver

Пасенюк Вячеслав. На два голоса

http://novlit.ru/pasenyukvyacheslav

Пасенюк Вячеслав. Второй привет пульcара

http://novlit.ru/pasenyukvyacheslav2

Рак Александр. Звёздная лавка

http://novlit.ru/rakaleksandr

Рак Александр. Неевклидова геометрия

http://novlit.ru/rakaleksandr2

Сигида Александр. Сон при солнце

http://novlit.ru/aleksandrsigida

Сигида Александр. Нечто новое

http://novlit.ru/aleksandrsigida2

Синоптик Сергей. Прогноз погоды

http://novlit.ru/sirsinoptik

Смирнова Анастасия. Небо шестое, последний этаж

http://novlit.ru/anastasiyadekabrskaya

Сусуев Геннадий. Глокая куздра

http://novlit.ru/susuevgennadiy

Ткаченко Юрий (Перехожий). Нотатки паладина

http://novlit.ru/tkachenkoyuriy

Хубетов Александр. Блуждающий в океане

http://novlit.ru/alexandrhubetov

Чего же ради 2

https://sites.google.com/site/cegozeradi2

Чего же ради. Новый СТАН. Центральный сайт

//chegozeradi.ucoz.ru

Чёрный Сергей. Государыня Елизавета

http://novlit.ru/chornysv1

Чёрный Сергей. Городские сезоны

http://novlit.ru/chornysv15

Чёрный Сергей. Лирика донбасских подворотен

http://novlit.ru/chornysv14

Чёрный Сергей. Сто сонетов Елизавете Каплан

http://newlit.ru/~chyorny/4487.html

Обратная связь

Ткаченко (Перехожий) Юрий

Донецк

Наслідуючи Бродського

(«В деревне Бог живет не по углам…»)

Для Бога багато роботи в містечку:

Приймати пологи, ховати мерців,

Ладнати закоханих справи сердечні,

Зважати на пастирський шал панотців,

Стояти в маршрутках, платити за воду,

Носити купований в секонді светр...

Роками чекаючи слушну нагоду,

Наблизити Небо... Хоча би на метр.

Дорога

Замовлену автобусну нудьгу,

Просочену гірким наркозом „Прими”,

І полудня розпечену югу

Приймай і власні забувай провини:

І свій щоденний біг в собачу ристь,

І те, що й досі не відкрив, не зважив,

Велику таїну маленьких міст,

За прадідів насіяних під кряжем.

Березневе

Котячі любощі затихли врешті-решт.

Не дихати, не пити алкоголю.

І не дивитись на дерева голі,

І принагідно дякувати Долі

За те, що жив єси, і вижив, і живеш.

Котячі любощі затихли врешті-решт.

Коти розбіглися. Ущухнув хіт-парад.

І тьмяний місяць завітав до спальні,

Де сну нема. Не вперше й не в останнє

Чекаємо удвох на ранки сяйні

Й весняного проміння променад.

Не плач! Шкода, бруньки б уже достигли...

Якби не березневий подих зим,

Краплинки сліз, що на очах застигли,

Я витер би листочком молодим...

Листопад

Скомкано осені тьмяний глазет.
Знов гайворонню ім’я – легіони.
Світ паперовим корабликом тоне
В безпомилковості зимніх прикмет.

Мов неприкаяне, клоччя газет
Вітер розносить жалі, заборони...
Тільки тополь переплетені крони
Згадують зелень весняних тенет.

Персифаль

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
Століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі, Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих, що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега-баніт,
Дяка Богу, в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? » - він гордо кричить: «Вічний жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Сільський батюшка

У панотця розбита іномарка,
Боляща жінка, «барышни»-доньки.
Ну як тут, браття, не зламати карку!
Добудувати б храм, та… за які?!

Дружині – ліки, донькам заміж треба!
І вчора знов наснився Назарет,
Та копійчані, випадкові треби
Родинний не наповнюють бюджет.

З парафіян – самі діди та бабці,
Ще й комуніст місцевий, голова.
Почасти, хоч взувайся в білі капці,
Ти їм – про Слово, а від них – слова.

Зате в райцентрі друг – тамтешній ребе.
Жахаються: «Єврей! Та ще й рабин!»
Та до митрополита – як до неба,
А друг – є друг. І він такий – один.

«І Бог один! – зійшлись. - Хоча і множать
Його Ім’я… Морока голові!»
Живуть – як вийде, моляться – як можуть

За грішні душі - інші та свої.

Луганські легенди

На відміну від Києва чи Львова, Луганськ – місто молоде. І йому вкрай не вистачає легенд. Тому одного спекотного дня я наважився їх вигадати.

Легенда про тих, хто "набігався"

«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь чином відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика – всі, кому пощастило вціліти.
Друга третина поколота, порізана, порубана лежала, прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти не плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей, вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу, хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала, поруч була, – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те, що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарище. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, – тихо мовив священик, торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесне. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там, біля клуні, лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що ти собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч якусь землянку собі викопати, – почулося у відповідь. – Лишаємося ми, отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркан сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душ пастир пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.

На гору, до покинутих ним панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик, не дивлячись ні на кого, йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепуватого пономаря.
Той мов з-під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас, отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той, малий! Бісова личина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!» Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я теж… набігався! – відповів отець Андрій, міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись, рушила вниз, за ним. Баби голосили, мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте чоловіче: «Досить! Набігалися!»

Легенда про сміливого Кепа

Був липень. Був вечір. І бармен літнього кафе, що навпроти ресторану «Кришталевий», саме мудрував над розв'язанням теореми під назвою “Як дожити до зарплати», коли в його володіннях з’явилися перші клієнти. Молода чорнява жінка і кремезний чолов’яга середнього віку пройшли до затишної альтанки. Офіціантка Женя миттю схопила меню.
Пара з вибором не барилася. Вже через п’ять хвилин дівчина повернулася до них з бокалом коньяку і склянкою соку. Поставила і зникла. Але не назавжди і недалеко. Підслухати чужі розмови було її улюбленою і, на жаль, єдиною доступною тут розвагою. Тож мишкою прослизнувши до сусідньої, добре замаскованої хмелем порожньої альтанки, Женя нашорошила свої цікаві вушка.
- Ти перейшла на джус, - зауважив чоловік.
Крізь листя дівчина добре бачила, як у відповідь жінка красномовно погладила животик.
- А ти, любий, якщо хочеш, лакай свою гидоту!
І через кілька секунд не менш красномовно вимовила:
- Ну?
- Що ну? – здивувався він.
Судячи зі спантеличеної міни кавалера, це «ну» зненацька вивело його з астралу.
Шпигунський досвід підказував Жені, що за сусіднім столиком зараз почнеться шикарна сварка.
- Він ще питає! – пішла у наступ чорнявка. – Послухай, Дубовий, після двох років сварок з твоєю колишньою, після кролячого сексу по закутках ми з тобою нарешті разом. Ра-зом! Розумієш?! Разом просинаємося, вечеряємо. Нарешті я чекаю від тебе дитину! А ти… ти…
- Я тебе не розумію. Що сталося?
- В тому-то і справа, що нічого. Я хочу на море, до дядька! А ми сторчимо тут вже другий день. Згодна, твоєї Трьохрубльовки було не оминути. Треба ж мені познайомитися з майбутньою свекрухою.
- Не Трьохрубльовки, Троьохізбенки, – поправив він.
- Трьохрубльовки!!! – топнула ніжкою вона. – Скільки ми ще будемо сидіти в цьому місті!
- Квитки в нас на четвер. Сьогодні вівторок. От і підрахуй. Доба з невеличким хвостиком. Маленьким, мов у поросяти, якого ти чесала за вухом!
Жінка пирснула сміхом.
- Дубовий! Ти нестерпний! Все робиш, як тобі заманеться. Добре, підкоряюся і обіцяю не грати на нервах. Пробач. Але мені нудно. Тож давай терміново починай розважати свою капризну дівчинку! Мовчиш… Повторюю, ти нестерпний!
Клієнтка озирнулася довкола.
- Непогана кафешка. Зелено, затишно…
- Це зараз. Коли років двадцять тому я закопував тут гранату, нічого цього не було.
- Гранату?! – стрепенулася чорнявка. – Дубовий, гранату?! От тільки не кажи, що мені почулося.
Чолов’яга крекнув.
- Пізно, любий, пізно! Проговорився! А ну, розказуй усе як на духу. Ну… - заскиглила вона. - Розкажи, будь ласка!
- Добре! – нарешті вимовив він після добрячого ковтка коньяку. - Тільки слухай і не перебивай. За кілька кварталів звідси стоїть будинок колишнього ПТУ (зараз якісь бізнес-центр), и колись я вчився там на водія. Цікава була пора, весела…
- На водія! – не втрималася його подруга – Та ти… Ой, пробач. Мовчу, мовчу…
- От і добре! Весела була пора. Уяви собі п'ятнадцять молодих дурних шибайголів, яким воєнкомат, перед тим як запроторити до Землі Франца Йосипа чи до Кушки, надав шанс вирватися з навколишніх сіл. Подалі від батьків, корів і буряків. І хоча усім через півроку світило «Прощання слов’янки», про це намагалися не думати. Головне, що можна було палити, не ховаючись по кущах, вільно пити пиво і мацати розкутих, ласих до любощів міських дівчат. Єдине, що добряче псувало настрій – необхідність підкорятися тутешнім майстрам та вихователям. Хоча, яка там покора! Нас так і називали «сільська банда». І ця банда не боялася нікого… крім Кепа.
- Хто такий?
- Наш воєнрук. Був тоді такий предмет «Початкова військова підготовка». От цю науку і вбивав у наші голови Кеп. Звісно, у нього було ім’я, але ніхто його не знав і навіть не намагався дізнатися. На заняттях вистачало «товаришу капітан», а позаочі – Кеп. Незвичайний був чоловічок. Метр з капелюхом, лисий, з черевцем, говорив тихо. Таких начебто і боятися не слід. Проте саме він мав над нами незрозумілу владу. І користувався цим на всі сто. Ганяв за розстебнутий ґудзик, за нечищені туфлі, за незданий на перевірку конспект. І все розказував, розказував нам про армію. Був у нього і улюблений вислів: «А як на війні опинишся...» Одного разу Сашко Ковальов не витримав: «Яка там війна! Тут війська з Афгану вже виводять! З ким воювати?»
- І той розгнівався…
- Не перебивай. А Кеп подивився на нього, помовчав і каже: «З Афгану нас вигнали, та війн, хлопці, на ваш вік вистачить». Ніхто йому не повірив. Як би ж ми знали, що пройде час і двох з нашої групи забере Чечня, а третій завербується до французького Іноземного легіону, щоб зникнути десь в африканських джунглях. Не знали, не вірили, а тихо ненавиділи Кепа, чекаючи слушної нагоди помститися йому за все. І помстилися. Жорстоко, підло, з вигадкою, як вміють мститися лише дурні підлітки.
Ідею бойового хрещення подав Льоха. Прізвища вже не згадаю. Він же і приніс на заняття муляж кумулятивної гранати. Де роздобув, не казав. Але від справжньої цю штуку було не відрізнити. Помста припала на 23 лютого. А як же - День Радянської армії!
В клас Кеп ввійшов блискучий, мов нова копійка. При повному параді та усіх військових регаліях. Привітав нас зі святом і, як завше, завів стару пластинку. І тут сталося!
Граната покотилася класом і завмерла біля дошки. Уяви собі, навіть у нас, кретинів, тоді все похололо всередині.
А Кеп крикнув: «Живіть, хлопці!»…І впав на ту штуку…
Чолов’яга за столиком замовк, щоб за один ковток вилити у себе рештки коньяку.
- Отак, Світланко! «Живіть, хлопці!»… «Живіть!»… От і живемо… Замість гранати вибухнув Льоха. Той від сміху мало на стіну не ліз. Усі інші мовчали.
- А Кеп?
- Знаєш, краще б він повбивав нас на місці. Не вбив. Просто піднявся і, не дивлячись ні на кого, тихо вийшов з класу. Ніхто не кинувся за ним, ніхто не благав простити… До дзвінка на перерву сиділи і не пари з вуст. Чекали, що зараз увірветься розлючений директор і всіх гамузом попруть з ПТУ до рідних батьків, корів і буряків. Але нічого не сталося. Ввечері з’ясувалося, що Кепа прямо з викладацької забрала «швидка». Його повернення ми не застали - через два місяці всі вже тягнули солдатську лямку.
- Стривай, якщо усе зробив отой ваш Льоха, то до чого тут ти з гранатою? – не зрозуміла чорнявка.
- Треба ж було комусь першому заметати сліди нашого злочину. Гранату я підібрав і того ж дня закопав десь тут, в цьому скверику. Ти зараз спитаєш, чи шукав я потім нашого Кепа? Ні, Світланко, бо й зараз не наважився б глянути йому в вічі. Боюся! А ще, люба, мені й через двадцять років не дає спокою одна думка, а що як та кумулятивна зараза була справжньою?!
Жінка мовчала.
- Бармене! – знов подав голос її супутник. - Повторіть! І покличте вашу дівчину з меню!
І за хвильку нахилився до чорнявки.
- Тихо, чуєш? Хтось поруч з нами плаче.
В замаскованій хмелем засідці схлипувала Женя.

«Швидка» мерців не підбирає, або легенда про залишений мобільний

Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню. Кожного разу як вона неслася вулицями Луганська, усе місто знало – чиєсь життя зараз висить на волосинці. «Швидка» мерців не підбирає.

За два десятка років праці в реаніматології Коновал добре вивчив це неписане правило. То ж, винятку не буде навіть для нього. Та цей прикрий факт навіть тішив лікаря. Ніхто з друзів нічого не запідозрить. Усе буде звично і буденно: там де перехрещуються дві найголовніші артерії міста десь на годину не більше утвориться невеличкий тромб. Першими біля операційного столу як завше з’являться даїшники, другими – безпорадні колеги. По закінчені усіх необхідних в такому випадку консультацій спеціалістів, причину раптового паралічу міста за дві хвилини ліквідують санітари трупарні. І Луганськ знову оживе, і блискучі авто-еритроцити знов понесуться на всі чотири боки. Йому ж лишалося тільки допити останню пляшку пива.

Допити спокійно, без поспіху, але раптовий дзвінок мобільного миттєво вивив Коновала з режиму «повної бойової». «Не йди, не йди, лишись зі мною» - линуло просто з-за спини, з рідких кущів туї посаджених акурат по периметру при готельного майданчику.

Він машинально протяг руку на звук. На долоні лежала старенька «Nokia». Лібонь, десять разів загублена, двадцять перекрадена й поюзана не менш тих дівчат, що попри примхи нестабільної погоди ловлять клієнтів всього за якийсь кілометр звідси. Лікар так само машинально прийняв виклик.

- Алло! Ви здається щось загубили? – спитав він у невідомого власника. – Вона в мене. Та нажаль повернути вам її не встигну. Кажіть краще де залишити…

- Спасибі, але вертати не обов’язково. – пролунав з динаміку жіночий голос.

«Приємній» - подумки відмітив Коновал а в голос перепитав:

- І чому ж не обов’язково?

- Я знала що вас це зацікавить. Не повірите, готувалася, навіть цілу промову склала. А як дійшло до діла… Розумієте, мобільний мені не потрібен. Найголовніше – людина, котра його знайде.

- Що ж, доволі оригінальний спосіб знайомства.

«Років за тридцять, самотня: ні коханця ні дітей» - так само подумки миттю діагностував реаніматолог.

- Згодна. Божевільна. Та хіба ви самі ніколи не робили дурниць?

- Чому ж, останніх сорок п’ять років цим тільки й займаюся. Що ж до божевільної, не переймайтеся. Кінець серпня – чергове загострення усіх хронічних хвороб. І тілесних, а ще більш душевних. Прошу, не вважайте це хамством. І тут вже усі ми рівні, бо клінічно здорових людей в природі не існує.

- Здається я попала на лікаря. – всміхнулася жінка на тому кінці. – Дивно, але ми з вами майже колеги. Я психолог. Знаю, знаю про що думаєте. Мовляв, мені самій він зараз терміново потрібний. Може й так. Та чи в змозі клоун розсмішити клоуна? Знаєте, коли десять років тому прийшла працювати на «Телефон довіри» відчувала себе мало не земним богом: молодою, всесильною, все знаючою. Здавалося, не існує на світі такої заблуканої душі, котру б я не знайшла, не витягнула з болота, чи не спіймала б на самому краю прірви. Та коли чотири ночі на тиждень з року в рік сидиш та слухаєш, слухаєш, слухаєш чужі сповіді поволі перестаєш відчувати як під цим гнітом чужого болю твоя власна душа, твоє життя бездарно зводиться на пси. І врешті-решт озираєшся, а поряд нікого й нічого - саме горе, але й воно не твоє…

Одним вухом лікар слухав її речитатив, другим ловив голоси надвечірнього міста, з досадою розуміючи: через цю чудернацьку витівку з мобільним принаймні сьогодні в нього нічого не вийде.

- …і вчора сказала собі: «Нехай це і дурість, та вона твій останній шанс знайти людину». Розумієте? Не обов’язково коханця, чи майбутнього чоловіка. Друга, якому можна просто подзвонити, вилити душу… Була б моя воля, нехай би ця трубка лежала лишалася тут назавжди, я б ще й рахунок поповнювала. Усе заради одного – щоб будь-хто, будь коли міг подзвонити батькам, товаришу, сестрі, брату та хоч черговому в міліції і сказати найважливіше для себе! Що ви про це думаєте?

- Думаю, що питатися моєї думки не варто. Бо божевільні вчинки, шановна незнайомка роблять лише заради власної насолоди. А що там скажуть інші – діло десяте. Та боюся, що ваша професія викинула штуку й зараз. З десятка випадкових співбесідників натрапити на потенційного самогубця – це вже карма!

Кілька секунд Коновал слухав її дихання.

- Я все точно зрозуміла? – нарешті вимовила жінка.

- Абсолютно. Це так би мовити, відвертість за відвертість. І судячи з того, що від мого куражу не лишилося й сліду, свою справу ви робите добре.

- Спасибі за комплімент. Але навіщо вам йти з життя? Ви не блефуєте, я на таких речах знаюся. Навіщо?

- Навіщо, навіщо! – ця безглузда розмова вже починала дратувати, до того в серце в грудях раптом збилося з ритму і в нього миттю врізалась перша голочка знайомого болю. – Вирішив, то й вирішив. І які б аргументи насупротив ви мені тут не наводили, все одно не переконаєте.

- Взагалі-то люди ідуть з життя, коли не бачать у ньому й краплини сенсу.

Вона чи то не помічала його нервування, что професійно робила вигляд.

- Будемо вважати, що так і є! – погодився Коновал. – І на цій оптимістичній ноті будемо, мабуть, прощатися…

- Стривайте, а вам не страшно?

- Страшно…

- Чула, лікарі смерті не бояться.

- Брехня. Всі бояться смерті. За все життя я бачив тільки одну безстрашну людину. Років десь п’ять тому був у мене один виклик. Одному священику раптом стало зле. Приїхали, бачу – не довеземо людину. Та він певно і сам це знав…

За першої голкою в груди увігнався одразу десяток, та з такою силою, що лікар мало не завив.

- … Знав батюшка. Та бачили б ви скільки в його очах біло спокою і доброти. Поки витаскували ноші, він все питався чи не голодні ми, чи не потомилися… А за десять хвилин не стало панотця…

- Розумію. – не здавалася незнайомка. – Але ж кожному доля кидає соломинку, щоб були сили плисти. Плисти по життю. Я одного разу сама в цьому впевнилася. Відпочивала в Криму, ну й здуру запливла далеко. Треба вертатися, а сил нема. Бачу десь метрів за десять від мене, ближче до берега на хвилях звичайнісінька винна корка бовтається…

Від болю Коновал майже не розбирав її слів.

- …Думаю: « потопати, так потопати! А хоч до корки та доберуся». Пливу, а хвилі її поперед мене до берега все ближче і ближче женуть, а я за нею… Так і допливла. Чуєте?!

Тротуарна плитка раптом сама кинулася йому під ноги. Падаючи, лікар до хрусту в пальцях стиснув стареньку «Nokia».

Ніякого чорного тунелю Коновал не бачив. Зате було сліпуче світло і воно раптом озвалося до нього знайомим радісним голосом.

- Ось, Жаночка, помилуйся на які дива здатен справний дефібрилятор в поєднанні зі смачним матюком!

З сяючого мороку випливла сива лев’яча шевелюра доктора Фішера, більш знаного як Самуїлич.

- Що Андрійку, до Харона у гості намилися. – короткозорі сірі очі дивилися як завше іронічно і приязно. - Я ж попереджав, з твого похорону старий Фішер не матиме жодного задоволення. Лежи тихенько, не розмовляй.

Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.

«Не йди, не йди, лишись зі мною!». Нещодавно чутий рингтон знов пролунав десь зовсім поруч.

На долоні в Фішера лежала та сама поюзана «Nokia». Той прийняв виклик.

- А-а-а! То це ви баришня, нам колегу підкинули. Цілую ручку від усієї реаніматології. Що? Та ваш Коновал ще не одного коня завалить. Та не хвилюйтеся ви, кажу! «Швидка» мерців не підбирає.

Прогулянка містом

От і осінь прийшла. І одразу зробилося лячно,

І старим горобцям і постійним клієнтам пивниць –

Доведеться тягти недешеву отруту коньячну,

Доведеться терпіти зухвале сусідство синиць.

От і осінь прийшла. Та хоч лусни, не видно каштанів –

Поховали по шафах. Хай, клята, подавиться міль!...

І куди не поглянеш – жіноцтво у пальтах і штанях.

Всіх підстриг коротенько осінній розважливий стиль.

От і осінь прийшла. Холодає в квартирах, вкладають

Поролонові смуги в щілини порепаних рам.

Хоч сідай за роман, позабувши, за що тебе лають: